Життя не триває вічно і як нам цього не хочеться , тож  рано чи пізно усі ми стикаємося з моментом важкої втрати когось із близьких нам людей.  Як пережити цей час ?

Звичайно це дуже важкі і болючі моменти. Виникає багато запитань на які не завжди находяться відповіді . 
Як пояснити людям непросту тему смерті близьких людей (дітей , батьків , дружини чи чоловіка ) і як підтримати родичів ? 

Декому  з них можна допомогти пережити важку втрату практикуючи  терапевтичні оповідання  .

Прошу Вашій увазі одне з таких оповідань :   «Маленька личинка та бабка»

 

Якось на дні тихого ставка жила колонія водяних личинок. Маленькі личинки були дуже щасливі, хоч і жили далеко від сонця. День  за днем  вони клопоталися своїми справами . Та всі зауважили , що час від  часу котрась із них утрачає інтерес до того , чим займаються інші. Така личинка, після усамітнення  , вилазила вгору по стеблу водяної лілії, поступово зникаючи з очей своїх приятельок,   - і ніхто її більше не бачив.

« Дивися, - каже якось одна личинка іншій.  – Одна з наших лізе догори по стеблу лілії.  Як гадаєш , куди вона намірилася? »  І саме в ту мить личинка, за якою вони спостерігали , зникла з поля зору. Її подруги чекали і чекали , однак вона вже не повернулася. «Дивно», - сказала одна личинка другій. « Чи ж їй було тут зле?»- запитала інша. «Як ви думаєте, куди вона поділася?» - додала третя. Всі вони були дуже розгублені.

Врешті одна з личинок, яка заправляла всією колонією, зібрала своїх подруг і каже: «Я маю ідею. Та з нас, котра перша вилізе нагору по стеблу , має нам пообіцяти , що повернеться до нас і розкаже , де вона була і навіщо». «Обіцяємо!» - в один голос відказали всі.
 

 

Минуло не багато часу, й одного дня та личинка, що запропонувала цей план, не зогляділася , як сама почала лізти вгору стеблом водяної лілії. Вона піднімалася все вище та вище . І перше ніж збагнула, що робить , вилізла з води й опинилася на широкому зеленому листку лілії , що колихався на воді. Там вона й заснула. А коли прокинулася та поглянула на себе , то не могла повірити своїм очам : із нею трапилася неймовірна метаморфоза! Тепер у неї з’явилися чотири великі сріблясті крила. Швидко висохнувши в променях сонця, бабка, стрепехнувши крилами, вмить опинилася високо над поверхнею води: вона стала бабкою! Сповнена радості від переміни , що з нею відбулося, вона літала в повітрі, то  накручувала петлі то   пускалась у стрімке піке.  За якийсь час вона , щаслива, сіла на листок перепочити .
 

Раптом вона поглянула вниз , на дно ставка. Там, просто під нею, були її подруги – водяні личинки!  Вони повзали туди сюди точнісінько так само, як це робила й вона ще зовсім недавно. Тільки тепер бабка згадала про обіцянку, яку давала своїм подругам: «Та з нас, котра перша вилізе нагору по стеблу, має нам пообіцяти, що повернеться до нас і розкаже , де вона була і навіщо ».  Довго не думаючи, бабка сторчголов кинулась у воду. Та тільки-но вона торкнулася водяної поверхні, як її відштовхнуло назад: тепер ставши бабкою, вона вже не могла повернутися у воду. « Я не можу повернутися, - сказала вона зі сумом. – Я спробувала та бачу, що не зможу виконати свою обіцянку. Зрештою, навіть якби я повернулася, ніхто з моїх подруг не впізнав би мене. Мені здається, що тепер мені лишається тільки чекати , поки вони теж тануть бабками. Тільки тоді вони зможуть зрозуміти , що зі мною сталося та куди я подалася».  І бабка , змахнувши крилами , полетіла геть у свій новий світ - світ сонця і повітря.

Прочитавши це оповідання кожен може зробити свої висновки та мати певні думки . Але , яка ж основна ідея ?

Ця розповідь може принести велику розраду, тим людям , які втратили своїх близьких і болісно переживають передчасне розтавання з ними. Іноді вони запитують себе: «Де тепер наша дитина (чи інша дорога нам людина) ?» - і беруться на всі способи , щоби відновити контакт і спілкування з померлими  . 

«Ми живемо в тілесних оселях, а вони пробувають в обителях духа. Життя їхнє не відняте у них, а преобразилося, і хоч їхня земна домівка зруйнована, для них приготовано  вічну обитель  на небесах».

Вони преобразилися, немов та личинка, що стала бабкою. І тепер , аби спілкуватися з ними , треба використовувати вже не тілесну , а духовну мову.

Як бабка не може повернутися на дно ставка та розказати личинкам , що з нею трапилося, так само й дорогі нам люди, що завершили свою земну мандрівку, не можуть розповісти нам про те , що вони відкрили по той бік земного життя, а мусять чекати , аж поки їхні рідні та близькі теж приєднаються до них – і тоді тільки зрозуміють , що з ними сталося та куди вони пішли.

Джерело: А.Панграцці «Біль не триватиме вічно»,  Львів,  2018.



Повернутися до розділу